Чтиво - книги и другое

так понятно, ты ж глыба!

 

в тыртырнете попал на такого замечательного писателя.как Александр Абердин. Ни одной книги(уже 6) не могу дочитать до конца...но упорно стараюсь.
читаю.вернее пытаюсь.по алфавиту. добрался до 7-ой. читаю описание Это цикл из 13 книг и тд и тп" думаю хрень какая то.
дай ка комментарии почитаю
обычно куча комментов
а тут одна единственная и написано ХРЕНЬ))

 

Привет Привет...на пиво нет?

 

я в последние лет нескоко не читаю ничего серьёзного
...так,чтиво для отдыха = космические войны,орки,прелестные эльфийки,альтернативная история...

 

Не читал, но думаю с понедельника лучше всего начинать

 

@annjett ты и читаешь только футболистов?

 

Pep's City

Соріано пригадує розмову з одним із директорів «Барселони»
одразу після перемоги Лапорти на виборах. Розпочався процес пе-
редачі повноважень новому правлінню, і він збирався перебрати на
себе управління фінансами клубу. «Він сказав мені: ‘‘Синку, я дам
тобі одну пораду. Не приходь сюди з думкою, що ти зможеш вико-
ристовувати вигадливі методи управління або простий здоровий
лузд. Світові бізнес-кола не будуть тут крутитися. Це футбол, і це
зовсім інше. Уся справа в тому, залетить м’яч у сітку, чи ні. Коли це
відбудеться — все буде добре. Інакше — це катастрофа, і жодна з
ваших технологій не допоможе. Питання полягає лишень в одному:
чи приборкав ти удачу?’’»
Соріано не погодився. «Це неправда й аж ніяк не в довгостро-
ковій перспективі. У футболі, як і в будь-якій іншій сфері життя,
вкрай необхідно керуватися здоровим глуздом».
Обидва друга з різних регіонів Іспанії. Соріано народився
в Барселоні, Беґірістайн — у Ґойєррі, високогір’ї Країни Басків.
Як і багато спортсменів, Беґірістайн надає великого значення всі-
ляким ритуалам та забобонам. Соріано навпаки ненавидить такі
переконання і викладає свій прагматичний підхід до управління
спортом у власній книзі «Гол: м’яч не забивається випадково». На
початку його книги згадується фінал Ліги чемпіонів 2008 року між
«Манчестер Юнайтед» та «Челсі» й вирішальний пенальті капітана
лондонців Джона Террі, який міг принести перемогу його команді
в п’ятому післяматчевому пенальті, але він послизнувся на газоні
й пробив повз ворота.
Соріано наводить цю гру як аргумент, кажучи про те, що удача
час від часу може бути одним із факторів успіху, але в довгостроко-
вій перспективі успіх у футболі чи будь-якому бізнесі буде залежа-
ти від управління ресурсами. У вас мають бути ресурси для залу-
чення кращих гравців, а потім ви маєте управляти цими ресурсами
розумно. Як і будь-який успішний бізнес.
Беґірістайн дивиться на речі інакше: «Можеш говорити, що хо-
чеш, але я ніколи не знімав годинника, який Альберт Перрі пода-
рував мені в той рік, коли «Барса» завоювала шість трофеїв. У мене
є дві щасливих сорочки: одна для бізнесу, і я ношу її з краваткою,
друга для менш формальних випадків. І в мене завжди є чотирили-
ста конюшина [сувенір із часів, коли Чікі перебував в японському
футбольному клубі «Урава Ред Даймондс»]. До того ж щаслива одна
песета завжди зі мною, про всяк випадок».
Соріано пишається своїм умінням скрупульозної організації,
на яку він повсякчас орієнтується у своєму напруженому графі-
ку. Якщо він скаже, що в нього є п’ять хвилин о 15:30 у четвер, то
вам слід бути готовим розпочати розмову о 15:29. Однак, де б він
не перебував, Соріано ніколи не пропускає зустрічі керівництва
щочетверга й очікує, що всі присутні виконали все, що він них
вимагалося.
Один день він перебуває в Абу-Дабі, наступного — летить до
Нью-Йорка, а через тиждень вирушає до Китаю. «У футболі, як
і в решті справ, удача не має значення. Успіх залежить від напруже-
ної роботи та ефективності», — говорить Ферран.
Їхні думки можуть розділятися в питанні важливості удачі
та забобонів у футболі, але і Беґірістайн, і Соріано погоджуються
з тяжкою працею, і обидва мають свої особисті досягнення в успіш-
ній епосі Гвардіоли в «Сіті». Цієї команди не існувало б, якби Хал-
дун аль-Мубарак не призначив Соріано, який потім запросив Беґі-
рістайна, а вже той не переконав Гвардіолу приступити до роботи
в «Сіті».

Дивишься наразі на Барселону й розумієшь чому в 2012 шейхи перекупили Соріано та Бегірістайна до МанСіті.

 

Ми рідко кажемо, що треба менше намагатися випровдовутвати очікування інших і що краще зосередитись на своєму житті на власних умовах. Але які будуть наслідки цього? За відсутності всемогутнього Бога чи оракула, який дасть усі відповіді, ми беремо на себе роль, пропоновану нам суспільством. Не знаючи, хто ми і ким хочемо бути, ми починаємо прагнути того, чого, як нам здається, прагнуть усі інші.
Психологи називають це явище плюралістичним невіглаством. Якщо ніхто насправді не підтримує певної норми, але всі вірять, що решта їх підтримує, то ніхто не наважиться цю норму змінити. Коротше кажучи, всі вірять, бо вважають, що решта вірить. Через цей феномен ми часто не робимо того, що вважаємо правильним, бо думаємо, що інші нас не підтримають. Проблема в тому, що й інші дотримаються норми лише з огляду на решту, і це лише посилює прюралістичне невігластво. У принципі, зрешто. може скластися ситуація, коли всі дотримуються норми, з якою незгодні, бо вважають, що всі решта з нею згодні. Так ми перетворили швидкість на фетиш і бігаємо як кури без голів, бо всі так роблять.
Заохочення тих, хто бігає найшвидше, примушує й нас бігти якомога швидвше, бо ми теж прагнемо заохочення. Французький психоаналітік Жак Лакан глибоко дослідив це явище. Ми прагнемо того, чого нам, на наш погляд бракує: насамперед визнання та винагороди. Якщо система заохочуватиме нас щоразу, коли ми поспішаємо, ми будемо спішити ще більше. Лакан вважає, що ми прагнемо не просто визнання, що наші прагнення не такі вже й наші, а радше прищеплені тим, чого, на нашу думку, хочуть інші люди. Часто вони є продуктом чеснот, моралі та ідеалів, які пронизують нашу культуру й виховання. Саме поспіх нерідко визначає ці чесноти, мораль та ідеали, тому не дивно, що ми постійно так поспішаємо. Адже саме цього чекає від нас наша культура. От тільки поспіх не допомогає пізнати самих себе, бо пізнання потребує місця й рефліксій. Це означає також бути чесними щодо себе та своїх сумнівів, спілкуватися за батьками та вчителями, частіше ставити питання, ніж відповідати.
Але сьогодні ми не даємо людям знань про те, хто вони. Ми радше даємо їм розуміння того, ким вони можуть стати. Ми їх знайомимо з технологіями та професіями, щоб люди були максимально ефективними та привабливими для працедавців. У цьому сенсі ми майже не просунулися з 1872 року, колі німецький філософ Фрідріх Ніцще виступив з критикою цілей тогочасних навчальних закладів:
"Мета освіти, за цією схемою, - виховання "найходовіших" людей, причому "найходовіших" у тому значенні, яке ми вживаємо щодо валюти. Що більше буде таких людей, то щасливішою буде нація, і саме в цьому полягає мета наших сучасних навчальних закладів: допомогти кожному ( наскільки його природа дозволить бути "ходовим") розвивати "актуальність", щоб знання й освіта могли принести якнайбільше щастя та грошової вигоди...За такого підходу вся культура, що ставить за мету не гроші чи винагороду і вимагає часу, маргіналізується як така, якій притаманні ексцентричні ознаки "вищого егоїзму" чи "епікуреїзму, аморальної культури". Справді, домінуюча мораль нашого часу вимагає прямо протележного, а саме швидкої освіти, щоб людина могла швидко стати істотою, яка заробляє гроші, але також і ретельної освіти, щоб людина могла статі істотою, яка заробляє дуже добре"
Нам варто задуматись, чи мають наші школи й університети випускати дорослих людей, здатних досягти щастя та змістовності, чи хай вони просто наповнюють ринок праці. Сьогодні ми в основному навчаємо бути "ходовими" і затребуванними. Ми хочемо, щоб люди могли продати себе на ринку якнайдорожче, отримати якнайбільше прибутку для себе та суспільства в надії досягти щастя й вічного спасіння. Але споживацький підхід неспроможний наповинити життя змістом, змістовність випливає із чогось геть іншого. У світі нема такого багатства, яке могло б компенсувати безглузде життя.